Жанры
Валюта
Выберите тип валюты:
Статистика
Сейчас в магазине
В магазине: 1 посетитель(ей)

Статистика за сегодня
Просмотров за сегодня: 208
Посетителей за сегодня: 51

Статистика за всё время
Всего просмотров: 947318
Всего посетителей: 201651
Подписка на новости
Подписаться на: 
Новости интернет-издательства Е-букинист | RSS
Имя:
E-mail:


Поиск товаров
искать в найденном
Расширенный поиск

Едуард Богуш. Ляхова криниця
Обсудить (0 мнений)Главная / Современная проза / сучасна українська проза
$2.00
В корзину
Едуард Богуш. Ляхова криниця
Оценить: 
Вы сможете скачать этот продукт с сайта магазина сразу после того, как закажете его и оплатите заказ (727 Kb)
Код товара: 050203
У повісті йдеться про українське село кінця двадцятого ‒ початку двадцять першого століття. Економічно і духовно спустошені, забуті владою і церквою люди, розкрадені колгоспи, занедбана земля – ось такою була невесела спадщина Радянського Союзу. Але жити все одно треба! Тим більше, що багата та родюча українська земля померти від голоду все одно не дасть, бо часи голодомору більше ніколи не повернуться.
 Проголошений молодою державою принцип «що не заборонено ‒ те дозволено» поступово починає діяти. Селяни гуртуються навколо найбільш енергійних та дієздатних земляків, розпайовують закріплену за ними землю, з’являються фермери, кооперативи, приватні підприємства.
Все це ‒ загальний фон на якому розгортаються дуже драматичні, з шекспірівськими пристрастями події. У центрі ‒ так званий «перший хлопець на селі» Василь Шибко, на прізвисько Шибеник. Наприкінці вісімдесятих ‒ початку дев’яностих Василь створює навколо себе щось на кшталт козацького осередку і, маючи військовий досвід війни в Афганістані, дає відсіч міським бандитам, які обклали маковою та конопляною даниною усі навколишні села. Захистивши односельців, Василь непомітно для себе стає єдиною реально діючою владою, якою колись у стародавні часи були на селі козацькі сотники.
Але усяка влада розтліває людину. Не уник цього і Василь. Хоч не погрозами, а грошима, а все ж бандити втягують Василя у свій наркотрафік.
Час спливає, йде середина дев’яностих. Молода держава починає оговтуватись та забирати владу від бандитів до себе. Дійшла черга і до села. Не всім встановлений Василем порядок був до вподоби, і дехто схотів, усунувши отамана, самому стати отаманом. Підступ, зрада ‒ і от Василь, тікаючи від судової справи, залишає рідні місця аж на довгі десять років. Чого тільки Василь не скуштував за ці роки: і найми, і війну, і полон, і ще одну зраду, та все одно міцна козацька вдача не дала йому загинути і повернула до рідного села.
Наміри Василя відпочити та почати життя з чистого аркушу, бо термін його карної справи вийшов,  не здійснились, а навпаки, вирій старих та нових справ, покладений на спалахнувше з новою силою старе кохання, підхопив Василя  з першого вечора. І от вже за тиждень-другий всі, хто вважав колишнього ватажка парубочої зграї понівеченим та відпрацьованим матеріалом, відчули на собі, що до села знов повернувся хазяїн. П’яниці, гультяї, самогонниці та дрібні злодії, які дошкуляли селянам та дачникам, відчули на собі важку руку нового отамана. І от, коли люди майже повірили своєму «сотнику», підступні плани нових ворогів знову поставили Василя на край спокійного життя. Але тепер, що б не підготувала йому доля, він вирішив йти до кінця, бо тікати з села він більше ніколи не буде.
Назва повісті «Ляхова криниця» походить від назви сільської криниці, яка залишилась від колись зруйнованого панського маєтку часів Російської імперії. У цій криниці найгарніша в усьому селі вода. Так вже сталось: доки люди наглядали за цією криницею, ‒ життя в селі було людським, а як занедбали її, закидали брудом та сміттям, то й самі стали занедбаними. Джерело чистої води у повісті ‒ це символ людського життя.

"Liakh’s well" is a story of a true he-man who has turned home (small Ukrainian village fallen into economical and spiritual decline) after years, found strong and brave friends and became their leader. Together they try to restore the village to life and struggle against criminal and corrupt structures; the friends work and love, and go through hardship to the stars. Eduard Bohush, the author, is a modern Ukrainian writer, prize-winner of
"The coronation of the word", Ukrainian literature awards.


Уривок

Якщо подивитись на нашу дорогу з борту літака, то вона буде прямісінька-прямісінька, наче стріла. Саме такі гарні траси ще за радянських часів прокладали за наказом військових. І було це приблизно так.  Років через десять після Великої вітчизняної війни один поважний військовий начальник, прискіпливо подивившись на мапу нашої місцевості, сам себе запитав: «А як це наші танки можуть швидко потрапити із залізничного пункту «А» до стратегічного пункту «Б»?». Обійшовши кругом столу двічі,чи тричі він вигукнув: «А ось так!» і провів олівцем прямісіньку лінію від точки «А» до точки «Б».
Згодом цю саму лінію на мапі поважного військового начальника включили до плану стратегічної перебудови країни. Таким чином, наприкінці шістдесятих років двадцятого століття біля села Лозовий Яр, а точніше, за півтора кілометри від нього, проклали гарну бетонну дорогу по здоровезному півтораметровому щебеневому насипу. І дай Боже здоров’я тому начальнику, бо після того забуте усіма радянськими п’ятирічними планами село Лозовий Яр почало розквітати.
Але по-справжньому селянам Лозового Яру поталанило не один раз, а двічі. Бо, по-перше, усі жителі села відтепер за усякої погоди могли доїхати до районного центру і навіть до Києва та продати там все, що може виробляти їхнє приватне господарство, а по-друге, повторюю, дорога пройшла не через село, а поруч з ним, тобто не зачепивши ані городів, ані садів цього благословенного краю. Скажете, що ж тут такого? А от далеко не всім так пощастило, як лозовчанам. Наприклад, у селі Бичкове, що на відстані двадцяти чотирьох кілометрів на захід, дорога перетнула село впоперек. Мало, що одинадцять дворів перенесли з центру села на околицю, та ще й тим, хто залишився на своїй садибі, потрібно було звикати до повсякденного гуркоту машин, які вдень і вночі перетинали село.
       Дійсно, можна було б пустити дорогу і краєм села Бичкове. Стратегічні плани від цього зовсім не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лінію великого військового начальника? У ті часи про таке навіть і думати  боялись, не те що говорити.
І це ще не все. Дорога перетнула не тільки село Бичкове, але й природне русло маленької річки Білявки, що була західним кордоном Лозового Яру. Тобто річкою це болото називали тільки старі люди, яким ще їхні діди розповідали, що начебто колись, ще за царя Миколу Білявкою тягли невеличкі баржі, і буцімто на цих баржах сюди возили пісок та цеглу для будівництва, а вивозили пшеницю та буряки.
Кожен, хто вперше приїздив до Лозового Яру, завжди ввічливо слухав байку про судноплавство Білявки, але дізнаючись від сільських рибалок, що у найглибшому місці Білявки буде не більше, ніж по груди доярці Ганні, починав у цьому сумніватись.
Чому саме Ганні Білявка сталась по груди? А тому, що у віці вісімнадцяти років Ганна дізналась, що її Опанас, якого вона чекала з армії, до рідного села більше не повернеться, а прямісінько з військової частини 2174 поїде до міста Одеса, де має намір вступити до морського училища, а після закінчення його плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собі звичайна новина для всіх інших стала горем для молодої та квітучої дівчини Ганни. А тому і пішла вона топитися у Білявку.
Ходила Ганна по ній, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше місце, та так його і не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутої дівчини, і Ганна вийшла на берег, то кілька хлопців, які в той час вудкою гнобили дрібного карасика, помітили, що плаття Ганни було вогким та прозорим тільки до грудей. Ось у такий простий спосіб селяни і дізнались, якої глибини є Білявка.
Потім, років через шість після цієї події, Семен з тракторної бригади, але не той Семен, що потім став головою сільради, а той, що з матір’ю жив у дальньому кутку села біля пасічника діда Михайла, вирішив поставити сітку на рибу та запросив Ганну показати йому, де знаходиться найглибше місце на Білявці. Ганна охоче визвалась допомогти. Піймав тоді Семен рибу, чи ні, достеменно не відомо, але десь у вересні того ж року Семен та Ганна побралися та стали жити разом.
Та справа не в тому, що Ганна з Семеном побралися, а в тому, що хоч і течії в цій річці ніхто не бачив, але все ж таки через сім років Білявка, яку нова дорога перетнула впоперек, таки розмила цей дорожній насип.
Ще із самого початку, коли пустили дорогу, селяни помітили, що рівень води в криницях Лозового Яру став падати. Почухали хлопці потилицю, а куди подінешся, стали додавати круги у колодязі, щоб знов дістатися до води. І ось, коли майже все село на півтора-два метри заглибило свої криниці, навесні Білявка розмила дорогу, і рівень води  знову поновився.         
Понаїхали з Києва різні комісії та почали вивчати, який біс тут оселився. І що, ви думаєте, з’ясували? Білявка – таки річка, а не болото! Позакладали будівельники під дорогу  прямокутні бетонні труби, вмурували їх, як слід, і тільки потім закатали нову дорогу. Але все одно з того часу і до тепер на узбіччі майже всієї дороги, що іде од Білявки і до повороту на Лозовий Яр, вузькою смужкою кожен рік з весни і майже до середини літа стоїть вогка багнюка, яка дуже нагадує болото. І панують у цьому болоті жаби та вужі.
Думаєте, навіщо я все це розповідаю? А так, тягну час. Бо ось-ось на дорозі, про яку я вам стільки напатякав, повинен з’явитись головний герой моєї розповіді ‒ Василь Шибко. Він, бідолашний, майже десять років не був удома. Вештався по чужих краях, та так загулявся, що батьки і слід його загубили. І от, нарешті, з першою ж нагодою Василь рушив додому, бо хай там як, а своя хата ‒ це той корінь, який прив’язує людину до Землі-матінки. І будь ти хоч вченим, хоч воїном чи дослідником космосу, але як нема тобі куди повернутись після мандрів та завоювань, як нема кого пригорнути до серця, нема кому показати свої досягнення чи передати спадок, то все твоє життя марне і сенсу в ньому нема аж ніякого. Досвід і здобуток твій розтягнуть чужі люди, а Господь подивиться на тебе, як буде приймати у лоно своє, і скаже: «Що ж це ви, дядьку, танцювали, танцювали і не вклонилися?»
О, нарешті! З’явився старенький ГАЗон, який везе нашого героя додому. А машина ця ‒ ще та машина. Не одного голову колгоспу пережив цей ГАЗон, поки не потрапив у руки Миколи, давнього друга Василя. Але за машину розповім іншим разом, бо герой мій вже під’їжджає.
    
Вони зустрілись на вокзалі в Прилуках, коли Микола вантажив добрива, щоб везти їх у Бичкове. Хлопці привітались, як давні друзі. Дорогою згадали старі часи: і як до армії коней пасли, і як парубкували, дорослішали, і про те, що робили, як стали дорослими. Але теми відсутності Василя та його мандрів не торкались. По зовнішньому вигляду та погляду друга Микола відчув, що це болюча тема, і тому, як тоді казали, не пхав свого п’ятака у цю справу, бо надто видатною постаттю  був Василь у цих краях. Так, Микола хоч і був на півтора роки старшим від Василя, але саме Василь був ватажком їхньої парубочої банди.  У чоловіків стосунки отамана і козака ‒ це святі стосунки, і проносяться вони крізь все життя, звичайно, якщо отаман заслуговує на таку повагу.
Не доїхавши метрів триста до повороту на село, ГАЗон рипнув гальмами і зупинився.
        То, може, тебе додому підкинути? – запропонував Микола.
– Ні… Хочу полем, навпростець. За землею скучив, та й обдивитись треба що до чого.
Василь стрибнув на узбіччя і перед тим, як грюкнути дверима, попрощався.
– Привіт дружині! Ще побачимось!
Гримнув мотор, і ГАЗон поїхав далі.
Василь не поспішав. Він із задоволенням дивився навкруги. Була середина червня, навкруги стояли ще зелені, дбайливо засіяні поля. Від Білявки та придорожньої калюжі несло вологою й болотом. Це були запахи його дитинства. На мить згадались дні і ночі, проведені на Білявці. О, як же йому всього цього не вистачало!..   
Сказати, щоб Василь став іншим за ці десять років, ‒ то ні. Той самий зріст ‒ метр вісімдесят чотири, стрункий та гнучкий стан з потужними плечима, хіба що рання сивина  побила його чорняві кучері, але очі... Так, очі, які раніше дивились на життя впевнено и трохи грайливо, тепер були втомлені і напружені. Василь наче і досі не міг повірити, що всі ці негаразди, пастки і випробування, які дістались на його долю, тепер позаду.
Ось і зараз він стояв майже спиною до дороги, але боковий зір автоматично зафіксував появу легковика. Не обертаючись на дорогу, той самий зір зафіксував, що за кермом жінка, поруч дитина, на задньому сидінні стара бабуся. І яке йому діло до цих людей? Війна, розвідка, полон, втеча ‒ все це було позаду, але звичка весь час бачити, що діється навкруги, залишилась.
Василь зачекав, доки легковик проїде, і тільки потім рушив. Він пішов трохи праворуч, де був перехід через калюжу. Кожен камінчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що відбивався в болоті, були його, рідними і до болю своїми. Василь звернув увагу на велику зелену жабу. Жаба вилізла на берег і грілася на сонечку. Круглі жаб’ячі очі уважно стежили за кожним рухом незнайомця.
‒ Що, зелена, впізнаєш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньої подруги. Але жаба ніяк не реагувала на дружнє звернення і продовжувала сидіти, лупаючи очима.
Поруч, по поверхні калюжі пропливла маленька голівка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.
‒ Ясно, не впізнаєш, – зробив висновок Василь, і вже тихіше додав, ‒  де ж тобі, зеленій, тут аби родичі впізнали. 
Перші приємні враження послабили внутрішню напругу Василя. Він навіть посміхнувся і, закинувши армійську торбу на спину, рушив неораною смужкою землі, яка відокремлювала захаращений верболозом ярок від поля з буряками. Пройшовши метрів двісті, він пірнув ліворуч у яругу і по вузенький стежечці вибрався з іншого її боку, де було пасовисько, а трохи далі стояв колишній колгоспний яблуневий сад. Василь планував через сад вийти до левади, і вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвої уваги, дістатися до рідного городу та хати. Він розумів, що раніше чи пізніше про його повернення стане відомо, але хотів, щоб сталось це якомога пізніше. Бо сподівався кілька днів посидіти у тиші батьківської хати, скинути тягар останніх років і розчинитися у безмежно приємній енергетиці рідної оселі, за якою він так скучив.
Крокуючи садом, він уявляв, як здивується мати, як зрадіє його появі батько, як стрибатиме на плечі його собака Цезар, як він згорне обох батьків в обійми, вони почнуть від радощів плакати, як він зайде у прохолодну тишу своєї кімнати, як він вижене з гаражу батьківський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49, не пахне жоден мотоцикл! Як він сяде за кермо своєї машини… І від усієї тієї уяви радісна посмішка розтяглась по обличчю Василя.
Марячи картинами зустрічі, він навіть не помітив, як швидко скінчився яблуневий садок, залишилась позаду сусідська левада і почалась їхня. Василь вийшов до рідного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Під старою акацією, метрів за десять від нього, здоровезний заєць спокійно сидів на задніх лапах і то одним, то іншим оком дивився у бік Василя. Заєць наче точно знав, що без рушниці та собаки Василь аж нічогісінько йому не зробить.
– О, здоров, вухатий! – весело звернувся Василь до зайця. ‒ Бачу, без мене ви тут зовсім знахабніли?.. Добре, іди собі, зараз не до тебе… Але як побачу на городі, ‒ грайливо додав Василь, ‒ начувайся, на осінь чекати не буду.
Заєць уважно вислухав настанову нового хазяїна, повернувся в інший бік і спокійно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь вирішив ще хвилинку постояти у затінку старого клену, милуючись на краєвид своєї хати. Він стільки чекав на цю зустріч з рідними, що коли вона наблизилась, захотілось хоч на мить її відтягти. Мабуть, підсвідомість та досвід підказували: те, що він намалював у своїй уяві, і те, що зараз буде, можуть добряче не співпасти.
На городі у матері, як завжди, був зразковий порядок. Все на своєму місці: і кукурудза, і картопля, і буряки, і гарбузи, і огірки, і помідори, і кріп, і перець, і цибуля, і часник, і ще багато усякої дрібноти, яку садять хазяйки. Краса! Хоч з лупою ходи між рядками, а не побачиш жодної бур’янинки.
Тут треба зауважити, що порядок на городі – це особлива гордість кожної сільської господині. Город – це не тільки обличчя господарства, а й творчий витвір, щоб ви знали. Так, так, як художник малює своє полотно, так кожна хазяйка малює свій город. І як в усякому мистецтві, тут є свої і Рембранти, і Пікасо, і прості дбайливі майстрині, але є і зовсім недбалі та ледачі малярки. Є і свій, так званий, технічний шпіонаж. Якимсь чином усі сусіди добре знають не тільки хто, що і де посадив, а й як воно росте, чим сусід його обробляє, які агротехнічні прийоми використовує, скільки гною він завіз на город торік, а скільки позаторік. Може, комусь це здасться дитячою забавкою? Ні, це не забавка. Від городу, а точніше врожаю на городі, залежить добробут, а тому і таке дбайливе, я б навіть сказав тендітне ставлення до свого годівника. Городянину це важко збагнути, але той, хто виріс на селі, мене добре розуміє.
Так ось вам і свіжий приклад! Буквально кілька слів, поки Василь стоїть і не наважується підійти до рідної хати. Сталось це років шість тому. Привіз якось син баби Люби десяток клубнів такої картоплі, якої жук не їсть. Посадила його баба Люба невеличким осередком проміж буряків, щоб без зайвої афіші подивитись, що воно за сатана така заморська. І дійсно, піднялась картопля, а на ній жодного жука! За тиждень цю новину вже знали у кожній хаті. А на осінь, коли почали копати картоплю, довелось поділитися врожаєм із сусідами. Щоправда, нічого з тієї історії не вийшло. Поступово, чи то пересіялась та картопля, чи жуки серед себе теж вивели новий сорт жуків, але надія на картопляне щастя розвіялась, наче марево, бо згодом і новий сорт почали об’їдати так само, як і стару картоплю.   
Ще раз оглянувши дбайливу роботу матері, Василь рішуче рушив до хати. Перше, що  неприємно вразило, це напівпорожня клуня. Клуня стояла у садку між городом та хатою, і проходячи повз неї, Василь побачив трохи торішнього сіна. Дивно, сінокіс вже пройшов, чому ж клуня порожня? Невже батьки залишились без корови? Але ні, ось вона, свіжа, підгорнута купа гною, значить, корова є? Щось не схоже це на батька.
Василь тихенько, щоб не рипнуло, відкрив хвіртку паркану, який відділяв подвір’я від садка та городу, і зайшов у двір. На лаві біля дому, як завжди, стояли порожні, тільки-но помиті банки під молоко, кури та качки копирсались біля ночов із дертю, півень гордо наглядав за порядком, а у хліві хрюкав кабанчик. Наче все було на своєму місці, але чогось не вистачало. Так! Собача буда була пустою. Нема його ‒ Цезаря! Коли Василь пішов з села, Цезарю було тільки три роки, щось зарано він здох, а може, хтось вкрав, чи отруїли, чи вбили під час обшуку?
Цезар був дивовижно вдалою поміссю німецької та кавказької вівчарок. Розум дістався йому від німця, а статура та сила ‒ від кавказця. Це був здоровезний розумний собака, якого можна було навіть не прив’язувати, бо без команди хазяїна Цезар ані кроку не робив. А коли  хтось із сусідів заходив у двір, він тільки мляво подавав голос, щоб хазяї чули, що на дворі з’явився чужинець, після чого уважно стежив за гостем. Можна було ходити повз собаку, гукати кого хочеш, заглядати у вікна хати та сарай, стукати у двері, а потім піти собі геть ‒ собаку це зовсім не турбувало, але тільки-но чужинець візьме на подвір’ї хоч маленьку трісочку чи грудку землі, то з двору він вже не вийде, аж доки хазяїн не звільнить гостя з полону.
А коли Василь брав Цезаря з собою на прогулянку по селу, то Цезар, як і належало службовій собаці, йшов ліворуч від Василя, ані на крок не відстаючи і не забігаючи наперед. Він йшов гордо, не звертаючи уваги на кішок, курей та інших собак, і тільки іноді піднімав очі на Василя, чи не буде якоїсь команди. Цезар наче відчував, що його хазяїн – це хазяїн усього села, і тому у нього було своє особливе собаче призначення, про яке іншим собакам і не снилося. Навіть увечері, коли Цезаря відпускали погуляти, він, швидко зробивши свої собачі справи та навідавшись до деяких подружок, одразу повертався додому. Бо служба для Цезаря була перш за все.
І ось тепер вірного чотирилапого друга не було на місці. Василь, наче не вірячи очам, підійшов до буди і вже хотів зазирнути всередину, але випадково погляд Василя зачепився за батьківський теслярський верстат, який стояв поруч із криницею. Тут теж було щось не так. Скільки пам’ятав себе Василь, батько завжди щось майстрував на цьому верстаті. А зараз верстат стояв голий, наче сирота. Жодної, навіть маленької стружечки не лежало на ньому, і земля поруч верстата поросла травою. Невже батько захворів? Не дай Боже!
Поки Василь, розгублений та охоплений поганими передчуттями, стояв біля верстата, рипнули двері хати, і на ганок вийшла мати Василя Оксана.
‒ Мамо, ‒ Василь впустив торбу на землю і дивився на мати.
Оксана уважно придивилась до кремезного чоловіка, що стояв біля верстата. Денне сонце світило прямо в очі, і тому Оксана не одразу його впізнала.
‒ Синку, невже ти?
Від несподіванки ноги жінки заслабли і вона присіла на ганок. Василь підбіг до матері, сів поруч та обняв її за плечі.
‒ Я, мамо, я.
Оксана притиснула голову сина до себе та зі сльозами на очах почала цілувати його.
– Любий синочку! Як мені тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув мої молитви!.. Де ж ти був, бідолашний? Не писав, не дзвонив!
– Так вийшло, мамо, пробачте мені.
– Синочку, синочку! Чого тут тільки про тебе не казали… Я нікому не вірила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоїв, а як так, то Бог пробачить… Серце відчувало, що живий і що повернешся… Як же ми з батьком на тебе чекали! Усі очі прогледіли.
‒ А де батько? Поїхав кудись на машині?
‒ Нема більше твоєї машини, конфіскували під час обшуку, і батька нашого теж нема. ‒  Оксана відпустила сина та приклала хустинку до очей. ‒ Три роки тому помер, а за рік після нього помер і твій собака Цезар. От ми вдвох з Марципашкою на тебе і чекали.
Тільки зараз Василь побачив, як посивіла його мати. Лихі роки вкрили її обличчя і руки глибокими зморшками, а відсутність сина, смерть чоловіка та важка праця одиначки зробили із статної веселої жінки худеньку бабусю. І тільки погляд, погляд рідної матінки залишився тим самим ніжним та люблячим...

© Едуард Богуш, 2012
Право на публікацію надане автором.

 
С этим товаром мы рекомендуем
Іван Нечуй-Левицький. Бурлачка    $0.80
Эдуард Богуш. Рассказы о нас и нашей жизни    $3.00
Эдуард Богуш. Право выбора    $2.50
Панас Мирний. Народолюбець    $0.25
Эдуард Богуш. Индивидуальный энергетический поток    $0.90
Максим Самойлов. Витівки долі    $2.00
 
Есть вопросы по этому товару?
Вы можете задать нам вопрос(ы) с помощью следующей формы.
Ваше имя
E-mail
Ваши вопросы относительно товара
code
Отправить
Новинки

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 5-6
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 5-6

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 3-4
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 3-4

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 1-2
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 1-2

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 11-12
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 11-12

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 9-10
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 9-10

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 8
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 8

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 7
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 7

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 6
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 6

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 5-6
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 5-6

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 3-4
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 3-4

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 1-2
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2016, № 1-2

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 11-12
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 11-12

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 9-10
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 9-10

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 8
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 8

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 7
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 7

Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 6
$3.00
Журнал "Психология и соционика межличностных отношений", 2015, № 6
 

Студия дизайна ArtNet © 2011 Интернет-магазин